Середа, 05.08.2020, 16:30
Вітаю Вас Гість | RSS



Зараз онлайн

Яндекс.Метрика
Онлайн всього: 2
Гостей: 2
Користувачів: 0
Статистика
Коментарiї: 41
Новини: 18
Файли: 404
Статей: 6
Теги

Читать онлайн

Головна » Статті » Читати онлайн » Пауло Куельйо

Алхімік розділ 4

Алхімік сердито відізвався:

— Довіряй серцю, але не забувай, що ти в пустелі. Коли воюють чоловіки, бойові крики долинають до Світової Душі. Ніхто не уникне наслідків того, що діється на Землі.

«Весь світ — одне ціле»,— подумав юнак.

І тут, ніби на підтвердження слів Алхіміка, за плечима у них виросли двоє вершників.

— Далі їхати не можна,— сказав один із них.— Тут район військових дій.

— Я не їду далеко,— відповів Алхімік, дивлячись вершникам прямо у вічі. Вони якусь мить помовчали і — пропустили їх.

Юнак був здивований.— Ви їх підкорили своїм поглядом! — вигукнув він.

— Очі виявляють силу душі,— відповів Алхімік.

Це правда, подумав юнак. У таборі серед юрби він помітив одного воїна, котрий пильно на них дивився. Той стояв так далеко, що не було навіть видно обличчя. Але юнак був певен, що воїн дивився саме на них.

Коли вони нарешті подолали гірське пасмо, що тяглося вздовж усього небокраю, Алхімік повідомив, що до Пірамід залишилося два дні.

— Наші шляхи невдовзі розійдуться,— сказав юнак.— Навчіть мене Алхімії.

— Ти вже все знаєш. Як проникати у Світову Душу й як віднаходити скарб.

— Ні, я не це маю на увазі. Я говорю про перетворення свинцю в золото.

Алхімік не став порушувати тишу пустелі й відповів юнакові лише тоді, коли вони зупинилися поїсти.

— Все у Всесвіті проходить еволюцію,— сказав він.— А золото, вважають маги,— це метал, який еволюціонував найбільше. Не запитуй, чому; я цього не знаю. Знаю лише, що Традиція завжди непомильна. Але люди не збагнули слів магів. І золото, замість того, щоб бути символом еволюції, стало причиною конфліктів і воєн.

— Все на світі говорить різними мовами,— втрутився юнак.— Був час, коли для мене стогін верблюда був просто стогоном. Пізніше він перетворився у сигнал небезпеки. І врешті-решт знову став звичайним скиглінням.

Юнак замовк. Адже Алхіміку і так усе відомо.

— Я знав справжніх алхіміків,— продовжив старий.— Вони зачинялися в лабораторіях і намагалися еволюціонувати, як золото. Вони знайшли Філософський Камінь, бо зрозуміли: коли щось проходить свою еволюцію, все навкруги також еволюціонує.

— Інші натрапили на Камінь випадково. Мали талант, і мали найвразливіші душі. Але їх не враховуємо. Це рідкісні люди.

— Були й такі, що шукали тільки золото. Вони так і не розгадали секрету. Вони забули, що свинець, мідь і залізо також мають свої Легенди. А хто втручається в Легенди інших, ніколи не розкриє власної.

Слова Алхіміка лунали, мов прокляття. Він підніс із піску мушлю.

— Колись тут було море,— мовив він.

— Я це помітив,— відповів хлопець.

Алхімік звелів йому прикласти мушлю до вуха. В дитинстві він це часто робив, щоб почути шум моря.

— Море живе в цій мушлі, бо це його Легенда. Воно не стихне, доки пустеля не вкриється знову водою.

Вони сіли на коней і вирушили в бік Єгипетських Пірамід.Сонце сідало, коли в юнаковому серці пролунав тривожний сигнал. Вони були серед гігантських дюн; юнак глянув на Алхіміка, але той, здається, нічого не відчув. Через кілька хвилин юнак побачив попереду силуети двох вершників. Він і крикнути не встиг, як на місці двох вершників виникло десятеро, а тоді ціла сотня. І ось вони вже скрізь у дюнах.

Ці воїни були вбрані в синє, а на тюрбанах мали чорні стрічки. Сині запони закривали їм обличчя, залишаючи тільки очі.

Навіть з такої віддалі очі ці передавали силу їхніх душ. І говорили очі про смерть.Мандрівників відпровадили до військового табору. Солдат заштовхав їх до шатра, де велася нарада верховного вождя зі штабом.

— Це шпигуни,— сказав один із присутніх.

— Ми просто мандрівники,— заперечив Алхімік.

— Три дні тому вас бачили у ворожому таборі. Ви там розмовляли з воїном.

— Я чоловік, який блукає пустелею і читає зірки,— пояснив Алхімік.— Я не знаю нічого про племена чи про рух військ. Я тільки показую дорогу своєму приятелеві.

— А хто твій приятель? — запитав верховний вождь.

— Він алхімік,— відповів Алхімік.— Розуміє природні сили. Він може продемонструвати вам свої виняткові здібності.Юнак слухав мовчки. І злякано.

— Що робить чужинець на нашій землі? — запитав інший чоловік.

— Він приніс гроші для вашого племені,— відповів Алхімік, перш ніж юнак здолав сказати хоч слово. Вихопивши в юнака торбу, Алхімік передав вождеві золоті монети.

Араб їх мовчки прийняв. За ці гроші можна було купити повно зброї.

— Хто такий алхімік? — запитав він нарешті.

— Той, хто розуміє природу й світ. Якби він захотів, зруйнував би цей табір силою вітру.

Чоловіки розреготалися. Вони звикли до жорстоких битв і знали, що вітер не може завдати фатального удару. Проте їхні серця закалатали швидше. Вони були чоловіками пустелі й остерігалися чаклунів.

— Хотілось би це побачити,— сказав верховний вождь.

— Йому потрібно три дні,— відповів Алхімік.— Він сам обернеться вітром, щоб показати свою могутність. А не покаже, то ми смиренно віддамо наші життя для вшанування вашого племені.

— Не можете віддати те, що й так мені належить,— заявив пихато вождь.

Але подарував мандрівникам три дні.Юнака трясло від страху. Алхімік допоміг йому вибратися з шатра.

— Не показуй їм, що злякався,— прошепотів Алхімік.— Вони відважні воїни і зневажають боягузів.

Але хлопцеві відібрало мову. Він заговорив лиш тоді, коли вони дійшли майже до центру табору. Їх не треба було навіть брати під варту — араби просто відібрали в них коней. Отже, світ ще раз виявив свою багатомовність: ще недавно пустеля була вільною й безмежною, а тепер перетворилась у непроникну стіну.

— Ви їм віддали все моє багатство! — вигукнув юнак.— Все, що я назбирав протягом життя!

— Ну й на що воно тобі здалося, якщо маєш померти? — відповів Алхімік.— Зате твої гроші врятували тебе на три дні. А гроші не часто рятують від смерті.Та юнак був надто наляканий, щоб прислухатися до мудрих слів. Він не знав, як обернутися вітром. Він не був алхіміком!

Алхімік попросив солдата принести трохи чаю, й пролив юнакові на зап'ястки. По тілу його прокотилася хвиля спокою, й Алхімік пробурмотів якісь загадкові слова.

— Не піддавайся страхові,— на диво лагідно сказав він.— Інакше не зможеш почути своє серце.

— Але ж я не знаю, як стати вітром.

— Коли живеш своєю Легендою, знатимеш усе, що треба. Лиш одна річ заважає здійсненню мрії — страх перед поразкою.

— Я не боюся поразки. Просто я не знаю, як стати вітром.

— Мусиш навчитися. Від цього залежить твоє життя.

— А коли не зумію?

— Тоді помреш на дорозі Легенди. Така смерть краща, ніж у мільйонів інших, хто ніколи й не чув про Легенду. Але не переймайся. Загроза смерті змушує людей боротись за життя.Минув перший день. Неподалік тривав великий бій, і до табору приносили поранених. «Смерть нічого не змінює»,— думав юнак. Живі заступали мертвих, і все продовжувалось.

— Міг би померти пізніше,— звертався солдат до вбитого побратима,— коли оголосять мир. Та все одно помер би...

Надвечір юнак пішов на розшуки Алхіміка. Той був у пустелі, разом із соколом.

— Не знаю, як стати вітром,— знову повторив юнак.

— Пам'ятай, що я тобі казав: світ — це лише видимий лик Бога. Алхімія має наповнити цей світ духом.

— Що ви робите?

— Годую сокола.

— Якщо мені не вдасться стати вітром, ми помремо,— сказав юнак.— Навіщо ж його годувати?

— Це ти можеш померти,— відповів Алхімік.— Я знаю, як стати вітром.На другий день юнак зіп'явся на кручу неподалік від табору. Вартові не перешкоджали йому,— вони вже чули про чаклуна, який обертається вітром, і не хотіли йти за ним. Зрештою, пустеля все одно непрохідна.

Він провів там цілий вечір, споглядаючи пустелю. Слухав своє серце. Пустеля відчувала його страх.

Вони говорили однією мовою.На третій день верховний вождь зібрав своїх старшин. Він викликав Алхіміка й звелів:

— Ходімо, глянем на хлопця, який обертається вітром.

— Ходімо! — відповів Алхімік.

Юнак привів їх туди, де він був учора. Запропонував усім сісти.

— Це забере трохи часу,— сказав їм.

— Ми не поспішаємо,— відповів вождь.— Ми — чоловіки пустелі.Юнак глянув на обрій. Вдалині були гори, дюни, скелі; були рослини, які чіплялися за життя там, де, здавалося б, неможливо вижити. Була пустеля, по якій він блукав уже декілька місяців, але вивчив за цей час лише малу її частинку. Тут він зустрів Англійця, бачив каравани, війну та оазу, в якій п'ятдесят тисяч пальм і триста джерел.

— Чого ти хочеш нині? — запитала в нього пустеля.— Не надивився на мене вчора?

— Десь у пісках є жінка, яку я люблю,— сказав юнак.— Тому, дивлячись на твої піски, дивлюся на неї. Я хочу до неї повернутись, і мені потрібна твоя допомога, щоб перетворитися у вітер.

— Що таке Любов? — запитала пустеля.

— Любов — це політ сокола над твоїми пісками. Бо для нього ти — зелене поле, з якого він ніколи не повертається без здобичі. Він знає твої скелі, дюни й гори, а ти з ним щедро ділишся.— У своєму дзьобі сокіл переносить шматочки мене самої,— сказала пустеля.— Роками я доглядаю його здобич, годую її й напуваю рідкісними краплинками води. І ось, коли я тішуся, що виплекала щось у своїх пісках, сокіл кидається з неба й забирає створене мною.

— Але ж для цього ти й створила здобич,— відповів юнак,— щоб нагодувати сокола. Сокіл нагодує людину. А людина згодом дасть поживу твоїм піскам, де знову з'явиться здобич. Так влаштовано світ.

— То це — Любов?

— Так. Це те, що перетворює здобич у сокола, сокола в людину, а людину в пустелю. Це те, що перетворює свинець у золото й ховає золото в землю.

— Не розумію тебе,— сказала пустеля.

— Принаймні зрозумій, що у твоїх пісках мене чекає жінка. Тому я мушу стати вітром.

Пустеля якийсь час мовчала.

Тоді заговорила знову:

— Я дам тобі свій пісок, щоб вітер мав що розвіювати. Але сама я нічого не можу зробити. Звернися до вітру.Повіяв легенький вітерець. Вожді спостерігали здаля за хлопцем, розмовляючи мовою, якої він не знав.

Алхімік посміхнувся.Вітерець торкнувся юнакового обличчя. Він чув його розмову з пустелею, бо вітри підслуховують усе. Вони вештаються скрізь по світові, не маючи ані місця народження, ані місця смерті.

— Допоможи мені,— попросив юнак.— Колись ти приніс мені голос коханої.

— Хто навчив тебе говорити мовою пустелі й вітру?

— Моє серце,— відповів юнак.

Вітер мав багато імен. Тут його називали сіроко; араби вірили, що він прилітає сюди з тих країн, де багато води й де живуть люди з чорною шкірою. В далекому краї, з якого прийшов юнак, його називали левантом,— там вірили, що він приніс колись піски пустелі й бойові вигуки маврів. Можливо, в інших далеких краях люди думають, що вітер народився в андалузьких полях, де пасуться вівці. Та вітер нізвідки не приходить і нікуди не йде, тому він і сильніший від пустелі. В пустелі можна насадити дерева, навіть розвести там овець, але ніхто не здатен приборкати вітер.

— Ти не зможеш стати вітром,— сказав вітер.— Ми надто різні.

— Неправда,— заперечив юнак — Мандруючи світом, я навчився секретів Алхімії. Я маю в собі вітри, пустелі, океани, зорі — все, що створене Всесвітом. Нас усіх створила одна Рука, й усі ми маємо спільну Душу. Я хочу, як ти, сягати в усі куточки світу, перетинати моря, розвіювати піски, що ховають мій скарб, і переносити голос коханої.

— Я чув твою розмову з Алхіміком,— сказав вітер.— Він казав, що кожен живе власною Легендою. Тому люди — не вітри.

— Навчи мене, як стати вітром хоча б на кілька хвилин,— попросив юнак.— Ми тоді поговоримо про надзвичайні можливості людей і вітрів.

Вітру було цікаво, бо він цього ще не знав. Йому хотілось про це поговорити, та він не відав, як перетворити у вітер людину. А він стільки всього вмів! Творив пустелі, затоплював кораблі валив ліси й проносився містами, повними музики й галасу. Вважав, що нема йому меж, а тут цей хлопчина говорить ще про щось, що міг би вдіяти вітер.

— Це називається Любов'ю,— сказав юнак, побачивши, що вітер уже готовий поступитися.— Коли тебе люблять, ти можеш досягти усього на світі. Коли тебе люблять, не треба навіть розуміти, що діється, бо все воно діється в тобі, й тоді людина може стати вітром. Якщо, звичайно, вітер допоможе.

Вітер був гордий і його дратували слова юнака. Він почав дути сильніше, здіймаючи вгору пісок. Та зрештою мусив визнати, що, хоча й літав по цілому світу, так і не навчився перетворювати людей у вітер. І нічого не знав про Любов.

— Блукаючи по світу, я бачив, що люди, говорячи про Любов, часто дивляться на небо,— сказав вітер сердито, бо мусив визнати власну обмеженість.— Ти спитай у неба.

— Ну, то допоможи мені,— попросив юнак.— Розпочни бурю, щоб пісок заступив собою Сонце. Тоді я зможу дивитися на небо й не сліпнути.Вітер дмухнув з усієї сили, й небо заповнилося піском, а замість Сонця залишилось ледь помітне золотисте коло.У таборі важко було що-небудь побачити. Чоловіки пустелі добре знали цей вітер. Він звався «самум» і був гірший, ніж шторм на морі. Коні іржали, а зброю засипало піском.

Один із командирів звернувся до верховного вождя:

— Мабуть, з цим треба кінчати.

Вони вже ледве бачили юнака. Їхні обличчя вкривали сині запони, але в очах світився страх.

— Давайте призупинимо це,— підтримав інший командир.

— Я хочу бачити велич Аллаха,— відповів шанобливо вождь.— Я хочу бачити, як обернеться вітром людина.

Але він запам'ятав тих старшин, які виказали переляк. Як тільки вщухне вітер, він звільнить їх з командних посад, бо воїни пустелі не відають страху.— Вітер каже, ти знаєш, що таке Любов,— звернувся юнак до Сонця.— Якщо ти знаєш про любов, то знаєш і про Світову Душу, бо вона створена з Любові.

— Звідси,— відповіло сонце,— я бачу Світову Душу. Вона спілкується з моєю душею, й завдяки нам ростуть рослини, а вівці шукають тіні. Я навчилося любити тут, далеко від Землі. Якщо я хоч на крихту наближуся до неї на Землі, усе загине, і Світова Душа також. Тому ми дивимось одне на одного, і прагнемо одне одного: я їй дарую тепло, а вона надає сенс моєму життю.

— Ти знаєш Любов,— ствердив юнак.

— І знаю Світову Душу, бо ми постійно розмовляємо під час нашої мандрівки у Всесвіті. Вона скаржиться, що тільки рослини й мінерали розуміють, що світ — одне ціле. Тому залізові не треба ставати міддю, а міді — золотом. Кожен грає свою роль у цій унікальній цілості, й усе було б Симфонією Злагоди, якби Рука, що все це написала, зупинилася б на п'ятий день творіння. Але був шостий день...— сказало Сонце.

— Ти мудре, бо дивишся на все здаля,— сказав юнак.— Але ти таки не знаєш, що таке Любов. Якби не було шостого дня, не було б людини; мідь назавжди залишилася б міддю, а свинець свинцем. Це правда, що все на світі має свою Легенду, але ж Легенди врешті-решт здійснюються. Тому потрібно перетворюватись у щось краще й починати нову Легенду, аж поки Світова Душа не стане одним цілим.Сонце поміркувало над цим й вирішило світити яскравіше. Вітер, якому сподобалась розмова, почав дути ще сильніше, щоб Сонце не засліпило юнака.

— Ось чому існує Алхімія,— продовжив юнак.— Щоб кожна людина шукала свій скарб, знаходила його й прагнула стати кращою, ніж у минулому житті. Свинець виконуватиме свою роль, доки буде потрібний світові; після цього свинець перетвориться в золото. Ось чим займаються алхіміки. Вони показують, що тоді, коли ми намагаємося стати кращими, все навколо нас також стає кращим.

— А чому я не знаю, що таке Любов? — запитало Сонце.

— Бо Любов не застигає нерухомо, як пустеля, не вештається світом, як вітер, і не дивиться на все здаля, як ти. Любов — це сила, яка трансформує і вдосконалює Світову Душу. Коли я вперше в неї занурився, думав, що вона бездоганна. Але згодом побачив, що, як усе в світі, вона має свої пристрасті й конфлікти. Це ми даємо поживу Світовій Душі, й світ, у якому живемо, буде кращим або гіршим залежно від того, якими станемо ми. Ось тут і необхідна сила Любові, бо коли ми любимо, завжди хочемо стати кращими.

— А чого ти хочеш від мене? — запитало Сонце.

— Допоможи мені стати вітром,— відповів юнак.

— Всі знають, що я наймудріше у світі,— промовило Сонце.— Але я не знаю, як зробити тебе вітром.

— То кого ж мені просити?

Сонце замислилося. Вітер уважно слухав, готовий рознести скрізь новину про те, що й сонячна мудрість має межі. Бо навіть воно не може помогти юнакові, котрий розмовляє Мовою Світу.

— Звернися до Руки, яка все написала,— порадило Сонце.

Вітер захоплено завив й почав дмухати вдвічі сильніше. Він повиривав намети з піску й вивільнив від прив'язі тварин. Люди на кручі хапалися одне за одного, щоб їх не позносило геть.Юнак звернувся до Руки, яка Все Написала. В цю мить відчув, як замовк цілий Всесвіт, і він теж замовк.

Хвиля Любові зринула йому з серця, й юнак почав молитися. Це була молитва, якої він ще ніколи не проказував, бо була вона без слів і благань. Ця молитва не приносила подяку за нові пасовища для овець, не просила, щоб краще йшла торгівля кришталем, не благала, щоб жінка, яку він зустрів, чекала на нього. В тиші, яка настала, юнак збагнув, що пустеля, вітер і сонце також шукають знаків, написаних Рукою, теж намагаються йти своїм шляхом і збагнути напис на смарагдовій грані. Він побачив, що знаки є скрізь на Землі і в Космосі, й виникають вони без особливих причин; він усвідомив, що ні пустелі, ні вітри, ні сонце, ні люди не відають, для чого вони створені. Тільки Рука знає причину, тому вона й могла творити чудеса, перетворюючи моря в пустелі, а людей у вітри. Тільки вона розуміє грандіозний задум, за яким у Всесвіті настала мить, коли шість днів творіння стали Архитвором.

Юнак занурився у Світову Душу і збагнув, що Душа Світу — це частка Душі Бога, а Божа Душа — це його душа. І що він може творити чудеса.Цього дня самум бушував, як ніколи. Цілі покоління арабів переповідали потім легенду про юнака, який, обернувшись вітром, мало не знищив військовий табір і кинув виклик наймогутнішому вождю пустелі.

Коли самум ущух, всі глянули туди, де був юнак. Там було порожньо, а юнак стояв біля засипаного піском охоронця, на протилежному кінці табору.

Всі були нажахані цим чаклунством. Посміхалися лише двоє чоловіків — Алхімік, бо знайшов бездоганного учня, й верховний вождь, бо цей учень пізнав славу Божу.

Наступного дня вождь розпрощався з юнаком і Алхіміком, надавши їм для охорони військовий загін.Вони їхали цілий день. Надвечір дісталися до монастиря коптів. Алхімік відпустив охорону й зіскочив з коня.

— Далі підеш сам,— сказав Алхімік.— До Пірамід лишилось тільки три години.

— Дякую вам,— сказав юнак — Ви мене навчили Мови Світу.

— Я тільки нагадав тобі те, що ти знав.

Алхімік погрюкав у монастирські ворота. Вийшов монах, весь у чорному. Вони щось переговорили на коптській мові, й Алхімік дав знак юнакові увійти.

— Я попросив дозволу скористатися кухнею,— всміхнувся він.

Вони попрямували до монастирської кухні. Алхімік розпалив вогонь, чернець приніс трохи свинцю, й Алхімік поклав його в металевий казан. Коли свинець розтопився, Алхімік витягнув з торби дивне яйце з жовтого скла. Зішкріб з нього скалочку завтовшки з волосинку, загорнув її у віск і кинув у казан з розплавленим свинцем.

Суміш набрала багряного кольору крові. Алхімік зняв казан з вогню й відставив набік охолонути. Весь цей час він розмовляв з ченцем про війну.

— Це буде довга війна,— сказав він.

Чернець був роздратований. Каравани, які стояли в Гізі, не могли дочекатись, коли вона скінчиться.

— На все воля Божа,— прорік чернець.

— Саме так,— відповів Алхімік.

Коли казан охолов, монах з юнаком зачаровано втупилися в нього. Свинець затверднув по формі казана, але то вже не був свинець. То було золото.

— Чи я колись цього навчуся? — запитав юнак.

— Це моя Легенда, не твоя,— відповів Алхімік.— Але я хотів показати тобі, що це можливе.

Вони повернулись до воріт монастиря. Там Алхімік розділив золотий диск на чотири частини.

— Це тобі,— сказав він, простягаючи одну частину монахові.— За твою щедрість до подорожніх.— Винагорода перевершує щедрість,— здивувався монах.

— Не говори такого. Життя може підслухати, й наступного разу отримаєш менше.

Алхімік обернувся до хлопця.

— Це тобі. Повертаю те, що ти віддав вождю.

Юнак хотів був сказати, що віддав вождю значно менше. Але він чув, що було сказано ченцеві, тож промовчав.

— А це мені,— промовив Алхімік.— Мені повертатися в пустелю, а там війна.

Четверту частину він також вручив монахові.

— Це для юнака. На всяк випадок.

— Але ж я йду по скарб! — вигукнув юнак.— Він зовсім близько!

— Я певний, що ти його знайдеш,— погодився Алхімік.

— Тоді навіщо це?

— Бо ти вже двічі втрачав свої гроші. Спочатку вони дісталися злодієві, тоді — вождеві. Я старий, забобонний араб, і вірю у наші прислів'я. Одне з них каже: «Те, що сталося раз, ніколи не повториться. Але те, що сталося двічі, неминуче повториться втретє».

Вони осідлали коней.— Хочу розповісти тобі історію про сни,— сказав Алхімік.

Юнак під'їхав ближче.

«У стародавньому Римі, в епоху імператора Тіберія, жив собі добрий чоловік, який мав двох синів. Один був військовим і служив у найвіддаленіших закутках імперії. Другий син був поетом, і зачаровував віршами весь Рим.

Якось уночі батькові приснився сон. Йому явився янгол і сказав, що цілий світ століттями вивчатиме й повторюватиме слова одного з його синів. Старий прокинувся зі сльозами вдячності на очах, бо життя щедро відкрило йому те, чим пишався б кожний батько.

Невдовзі по цьому старий загинув, рятуючи дитину, яку ледь не переїхала колісниця. Життя своє він прожив чесно й праведно, тому відразу потрапив на небеса, де зустрів янгола, який приходив до нього у сні.— Ти був добрим чоловіком,— сказав йому янгол.— Прожив своє життя з любов'ю й помер достойно. Тепер я можу виконати будь-яке твоє бажання.

— Життя й для мене було добрим,— сказав старий.— Коли ти з'явився мені уві сні, я відчув, що всі мої старання винагороджені. Бо вірші мого сина залишаться в пам'яті людей на довгі віки. Нічого не хочу для себе. Але, як кожен батько, хотів би потішитися славою того, кого ростив і виховував. Хотів би почути слова мого сина в далекому майбутньому.

Янгол доторкнувся старому до плеча, й вони перенеслися в майбутнє. Опинилися у грандіозному храмі, оточені тисячами людей, що говорили незнайомою мовою.

Чоловік ридав від щастя.

— Я знав, що поезії мого сина будуть безсмертними,— мовив він крізь сльози.— Але який з його віршів декламують ці люди?

Янгол наблизився й лагідно підвів старого до найближчої лави, на яку вони й присіли.

— Вірші твого сина-поета були дуже славні у Римі,— сказав янгол.— Всі їх любили й цитували. Проте, коли завершилось правління Тіберія, поезії його були забуті. Слова, які чуєш тепер, належать твоєму синові-військовому.

Старий приголомшено глянув на янгола.

— Твій син служив у далекому краї, де став центуріоном. Був добрим і справедливим чоловіком. Одного разу смертельно захворів його слуга. Твій син почув про цілителя, який лікував недуги, й вирушив на його розшуки. Дорогою він довідався, що чоловік, якого шукає — Син Божий. Він стрічав зцілених ним людей, осягнув його вчення й навернувся до нової віри, хоча й був римським центуріоном. Нарешті одного ранку він стрів і самого Учителя.

— Він розповів йому про хворобу слуги, й Учитель погодився зайти в його дім. Але центуріон був глибоко віруючою людиною, тому, побачивши Його очі, він збагнув, що справді стоїть перед Сином Божим.

— І ось що сказав твій син,— мовив старому янгол.— Тієї миті він сказав слова, що їх не забудуть повік: «Господи, я недостойний, щоб ти увійшов під мою покрівлю. Скажи лише слово, і слуга мій видужає».Алхімік поквапив свого коня.

— Кожна людина на цій Землі, хто б вона не була, відіграє центральну роль в історії світу. Хоча й не відає про це.

Юнак усміхнувся. Ніколи не думав, що життя чабана буде таким важливим.

— На все добре,— сказав Алхімік.

— На все добре,— відгукнувся юнак.Він уже дві з половиною години їхав пустелею, слухаючи уважно власне серце. Саме воно мало йому підказати, де захований скарб.

«Де серце, там і скарб»,— казав йому Алхімік.

Але серце говорило зовсім про інше. Воно гордо розповідало про пастушка, котрий покинув своїх овець, щоб здійснити сон, який йому двічі снився. Вело мову про Особисту Легенду й про тих чоловіків, які колись вирушали на пошуки далеких країв і чарівних красунь. Описувало мандри, відкриття й великі переміни.

Він почав підійматися на високу дюну. Раптом серце прошепотіло: «Там, де заридаєш, буду я. Там твій скарб».

Юнак поволі вибирався на дюну. У зоряному небі знову з'явився повен місяць; відтоді, як він покинув оазу, минуло тридцять днів. Місячне сяйво творило в дюнах гру тіней, і пустеля стала хвилястим морем; це нагадало юнакові той день, коли, відпустивши віжки коня, він подав Алхімікові знак, якого той чекав. Місяць висвітлював пустельну тишу й постать мандрівника, котрий шукає скарб.

Коли він сягнув вершечка дюни, серце закалатало. Осяяні місячним світлом і білістю пісків, перед ним постали урочисті й величаві Піраміди Єгипту.Юнак впав навколішки і заридав. Він дякував Богові за віру в свою Легенду, за зустрічі з королем, торговцем, англійцем та алхіміком. І перш за все — за зустріч із жінкою пустелі, яка сказала, що Любов ніколи не розлучить чоловіка з його Легендою.З висоти Пірамід на юнака дивилися віки. Якщо він схоче, може тепер повернутися в оазу, до Фатіми, й вести там життя простого чабана. Адже й Алхімік живе в пустелі, хоча й розуміє Мову Світу і знає, як робити золото зі свинцю. Не мусить нікому показувати своє мистецтво і своє знання. Дорогою до Легенди він пізнав усе необхідне й пережив усе, про що лиш міг мріяти.

Але скарб тут, поруч, і жодна праця не є завершеною, доки не досягнуто мети. Тут, на цій дюні, він ридав. Юнак опустив очі й побачив, що там, де падали сльози, повзе жук скарабей. Він уже знав, що в Єгипті скарабеї вважаються символами Бога.

Ще один знак! Юнак почав копати, пригадавши торговця кришталем. Ніхто не зміг би збудувати Піраміду на власному подвір'ї, навіть якби складав каміння ціле життя.Всю ніч юнак копав у зазначеному місці, проте нічого не знайшов. З висоти Пірамід на нього мовчки дивилися віки. Але він не спинявся. Копав і копав, змагаючися з вітром, який вперто заносив піском вириту яму. Мав обдерті й потомлені руки, але вірив своєму серцю. А воно казало копати там, де впали сльози.

Раптом, витягаючи з ями зайве каміння, юнак почув кроки. До нього наблизились якісь люди. Вони стояли спинами до місяця, тому юнак не бачив ані їхніх очей, ні облич.

— Що ти тут робиш? — запитала одна з постатей.

Юнак нічого не відповів. Але відчув страх — адже поруч був його скарб.

— Ми біженці, і нам потрібні гроші,— мовила інша постать.— Що ти тут ховаєш?

— Нічого не ховаю,— відповів юнак.

Але один з них ухопив його й витягнув з ями. Інший, переривши його торби, знайшов там шматок золота.

— Тут золото,— сказав він.

Місяць освітив обличчя араба, який його схопив, і в очах араба юнак побачив смерть.— Мабуть, він заховав тут решту золота!

Вони примусили юнака копати далі. Він копав, але там не було нічого. Тоді вони почали його бити. Били аж до перших променів сонця. Одежа юнака була пошматована, й він відчув наближення смерті.

«Навіщо тобі гроші, якщо маєш померти? Гроші рідко коли рятують від смерті»,— казав Алхімік. Врешті юнак заволав:

— Я шукаю скарб! — І, хоч вуста в нього були розпухлі й закривавлені, розповів нападникам про те, що йому двічі приснився скарб, захований біля Пірамід Єгипту.

Чоловік, який, схоже, був ватажком, довго мовчав. Тоді звелів:

— Облиште. Нічого в нього немає. Він, мабуть, украв це золото.

Юнак непритомно впав на пісок.

— Ходімо,— звелів ватажок напарникам. А юнакові сказав:

— Ти не помреш. Будеш жити й навчишся, що не можна бути таким дурнем. Два роки тому, на цьому самому місці, мені також приснився двічі один сон. Мені снилося, що я маю помандрувати до Іспанії й знайти там у полі зруйновану церкву, де зупиняються на ніч чабани зі своїми вівцями. Там був платан, який проростав у захристії, й під корінням цього платана я мав би знайти захований скарб. Але не такий я дурний, щоб пертися через цілу пустелю заради снів.

І він пішов геть.

Юнак невпевнено підвівся й ще раз оглянув Піраміди. Вони всміхнулися йому, й він посміхнувся у відповідь. Його серце вибухало від щастя.

Бо він знайшов свій скарб.Епілог

Юнака звали Сантьяго. Він дійшов до маленької занедбаної церковці якраз коли настала ніч. Платан і далі височів серед захристії, а зірки, як і раніше, видніли через напівзруйновану покрівлю. Він пригадав, як колись ночував тут разом з вівцями; це була спокійна ніч... якби не сон.

Тепер він тут без отари. Зате з лопатою.

Він довго дивився на небо. Тоді витягнув з торби пляшину й випив вина. Згадав ніч у пустелі, коли вони з Алхіміком так само дивилися на зорі й смакували вино. Думав про дороги, які довелося перейти, та про дивний спосіб, обраний Богом, щоб показати скарб. Якби він не повірив у свої сни, не зустрів би циганки, короля, злодія... «Ну, всього й не перелічиш. Але на дорозі були знаки, й я не міг помилитися»,— подумав він.

Непомітно задрімав, а коли прокинувся, сонце було вже високо. Він почав копати біля платанового кореня.

«Старий чаклуне»,— подумав юнак. «Ти ж усе знав. Навіть залишив мені трохи золота, щоб я добрався сюди. Монах аж засміявся, коли я повернувся в лахмітті. Чи ж не міг мене від цього вберегти?»

«Ні»,— відповів йому вітер. «Якби я про все сказав, ти б не побачив Пірамід. А вони чудові, правда?»

Це був голос Алхіміка. Юнак посміхнувся і продовжував копати. Через півгодини лопата натрапила на щось тверде. А за годину він відкрив скриню, повну старовинних золотих монет. Ще там були коштовні камені, золоті маски й камінні статуетки, оздоблені діамантами. Забуті усіма трофеї, про які невідомий конкістадор не встиг сказати своїм дітям.

Юнак витягнув з торби Уріма й Тумміма. Він скористався ними лиш тоді, коли опинився зранку на базарі. На його шляху було достатньо знаків.Заховав камінці до скрині. Вони були часткою його скарбу, бо нагадували про старого короля, якого він не стріне більш ніколи.

«Життя справді щедре з тими, хто живе Легендою»,— подумав юнак. Тоді згадав, що мусить дійти до Таріфи, щоб віддати десяту частку скарбу циганці. «Ну й меткі ті цигани»,— подумав він. Мабуть, тому, що постійно в мандрах.

Знову повіяв вітер. Це був левант — вітер, який долітає з Африки. Не приніс ані запаху пустелі, ані загрози маврської навали. Приніс, натомість, аромат знайомих парфумів і дотик цілунку — цілунку, що линув поволі, поволі, аж доки не спочив на його вустах.

Юнак усміхнувся. Вона це зробила вперше.

— Я повертаюсь, Фатімо,— вимовив він.

Роман написано у 1988 р.

Категорія: Пауло Куельйо | Додав: Lilless (13.08.2014)
Переглядів: 1108 | Теги: читати онлайн Пауло Куельо Алхімік, Пауло Куельо Алхімік, Алхімік, Пауло Куельйо Алхімік, читати онлайн Алхімік, читати онлайн Пауло Куельйо Алхімік | Рейтинг: 5.0/1

       
Схожі публікацї
  
Всього коментарів: 0
Ім`я *:
Email *:
Код *:
Пошук
Профiль
Міні-чат