П`ятниця, 14.08.2020, 11:20
Вітаю Вас Гість | RSS



Зараз онлайн

Яндекс.Метрика
Онлайн всього: 1
Гостей: 1
Користувачів: 0
Статистика
Коментарiї: 41
Новини: 18
Файли: 404
Статей: 6
Теги

Читать онлайн

Головна » Статті » Читати онлайн » Пауло Куельйо

Алхімік розділ 1

Алхімік

Коельйо Пауло

Передмова

Необхідно сказати, що «Алхімік» є символічним твором, на відміну від «Денника Мага», який базувався на реальних подіях.

Протягом одинадцяти років я студіював Алхімію. Прості ідеї перетворення металів у золото, або добуття Еліксиру Життя так мене захопили, що я, не задумуючись, перейшов кілька магічних ініціацій. Зізнаюся, що Еліксир Життя спокусив мене найбільше: до того, як я осягнув і відчув присутність Бога, думка про те, що одного дня все закінчиться, здавалася мені нестерпною. Настільки, що дізнавшись про можливість добути рідину, здатну на багато років продовжити моє існування, я вирішив присвятити себе цій справі душею й тілом.

Була епоха великих соціальних трансформацій — початок сімдесятих,— але ще не з'являлися серйозні публікації на тему Алхімії. Я почав, як один із персонажів твору, витрачати всі гроші на дорогі імпортні книжки і присвячував увесь час вивченню складної символіки. В Ріо-де-Жанейро я натрапив на кількох осіб, які серйозно займалися Архитвором, але вони відмовились мене прийняти. Зустрів також багатьох інших «алхіміків», які мали свої лабораторії й обіцяли за солідну винагороду навчити мене секретів Ремесла; сьогодні я розумію, що вони й самі не знали, чого вчили.

Попри всі мої намагання, результати були абсолютно нульовими. Не відбувалося нічого з того, про що говорилось у заплутаних текстах алхімічних манускриптів. Там було повно символів — драконів, левиць, сонць, місяців та меркуріїв, і мене не покидало враження, що я обрав невірний шлях, бо мова символів була надто двозначною. 1973 року, зневірившись через відсутність будь-якого прогресу, я вчинив вельми безвідповідально. У той час, за контрактом із Міністерством освіти, я проводив заняття в державному театрі й вирішив залучити своїх студентів до експериментальних театральних студій на тему Смарагдової Табули. Все це, вкупі з моїми екскурсами в небезпечні місцини Магії, призвело до того, що наступного року я на власній шкірі відчув справедливість приказки: «Що посієш, те й пожнеш». Всі мої плани зазнали краху.

Наступних шість років я досить скептично відносився до всього, що пов'язане з містикою. За час цієї духовної еміграції навчився багатьох важливих речей: що ми приймаємо істину тільки тоді, коли перше відкидаємо її в глибині душі; що ми не повинні втікати від власної долі і що рука Бога безмежно щедра, незважаючи на його суворість.

1981 року я зустрів Магістра ордену R.А.М.*, який повернув мене на призначений мені шлях. В той час я знову, на свій страх і ризик, узявся за Алхімію. Однієї ночі, після виснажливої сесії з телепатії, я запитав, навіщо алхімікам така складна, незрозуміла мова.

* Regnum Agnus Mundi (лат.)

— Існують алхіміки трьох категорій,— сказав Магістр.— Ті, яких важко зрозуміти, бо вони самі не знають, що говорять; ті, яких важко зрозуміти, бо вони знають, що говорять, але знають і те, що мова Алхімії звернена до серця, не до розуму.

— А третя категорія? — спитав я.

— Це ті, які взагалі не говорять про Алхімію, але які знайшли Філософський Камінь.

І тоді мій Магістр (а він належав до другої категорії) вирішив дати мені уроки Алхімії. Він пояснив, що символічна мова, яка мене так дратувала й збивала з пантелику, була єдиним засобом проникнення в Душу Світу, або «колективну підсвідомість» за Юнґом. Розповів про Особисту Легенду та Божі Знаки — поняття, що їх мій раціональний інтелект відмовлявся визнавати через їх простоту Розкрив, що не тільки вибрані, а всі без винятку людські створіння здатні осягнути Архитвір. Звичайно, не завжди він являється у вигляді яйця або флакону з рідиною, але всі ми, без сумніву, можем зануритися в Душу Світу.

Тому й «Алхімік» — символічний твір. На його сторінках я виклав те, чого навчився сам, але й віддав належне видатним авторам, які опанували Всесвітню Мову: Гемінгвеєві, Блейкові, Борхесу (який в одному з оповідань також використав перську легенду), Малба Тагану та іншим.

На завершення, як ілюстрацію до того, що сказав мій Магістр про алхіміків третьої категорії, подаю притчу, яку він сам мені розповів у своїй лабораторії.

«Діва Марія з малим Ісусом на руках зійшла на землю й відвідала один монастир. Горді отці поставали в чергу й кожен представлявся Діві, виявляючи шану. Одні декламували чудові поеми, другі демонстрували знання Біблії, треті перераховували імена всіх святих. І так усі, монах за монахом, вшанували Богородицю з малим Ісусом.

Наприкінці черги стояв найнепомітніший чернець цього монастиря, який ніяк не міг вивчити мудрі тексти книжок. Він був простого роду; батьки його виступали в старенькому цирку, і все, чого вони могли його навчити, це жонглювати й показувати трюки.

Коли надійшла його черга, отці хотіли припинити вшанування, бо колишній жонглер все одно не мав що сказати й лише зіпсував би враження про монастир. Але він так само відчував сердечну потребу присвятити що-небудь Ісусові й Діві.

Соромлячись і відчуваючи на собі докірливі погляди братів, він витягнув з кишені кілька помаранчів і почав жонглювати ними в повітрі — єдине, що вмів добре робити.

Цієї ж миті маленький Ісус на колінах у Марії засміявся й заплескав у долоні. І Богородиця дала ченцеві потримати немовля».

АвторКоли ж вони були в дорозі, Ісус увійшов в одне село, і якась жінка, Марта на ім'я, прийняла його в хату. Була ж у неї сестра, що звалася Марія; ця, сівши в ногах Господа, слухала Його слово.

Марта ж клопоталась усякою прислугою. Наблизившись, каже: «Господи, чи тобі байдуже, що сестра моя покинула на мене всю роботу? Скажи їй, щоб мені допомогла».

Озвався Господь до неї і промовив: «Марто, Марто, ти побиваєшся і клопочешся про багато, одного ж потрібно. Марія вибрала кращу частку, що не відніметься від неї».

Лука, 10: 38-42

Пролог

Алхімік взяв до рук книгу, залишену кимось із каравану. Вона не мала обкладинки, але збереглося ім'я автора — Оскар Вайльд. Гортаючи сторінки, він натрапив на оповідання про Нарциса.

Алхімік знав легенду про Нарциса — юнака, який щодня над озером милувався власною вродою. Одного ранку він так захопився собою, що впав до озера й потонув. На березі виросла квітка, яку назвали нарцисом.

Але на цьому Оскар Вайльд не закінчив свого оповідання.

Він ще розповів про те, як лісові німфи Ореади, з'явившися там після смерті Нарциса, побачили, що озеро прісної води стало озером солоних сліз.

— Чому ти плачеш? — запитали Ореади.

— Я плачу за Нарцисом,— відповіло озеро.

— Нічого дивного,— сказали німфи,— ми також бігали за ним у лісі, але лиш ти могло зблизька бачити його красу.

— А що... хіба Нарцис був гарний? — запитало озеро.

— Кому ж про це знати, як не тобі? — здивувались Ореади.— Таж саме біля тебе він щодня ставав навколішки і тішився собою!

Озеро на якийсь час замовкло. Врешті-решт воно сказало:

— Я плачу за Нарцисом, хоча ніколи й не зауважило, що Нарцис був гарний. Я плачу, бо щоразу, коли він схилявся наді мною, в його очах я бачило віддзеркалення моєї краси.— Яка гарна притча,— подумав Алхімік.Розділ перший

Юнака звали Сантьяго. Вже сутеніло, коли він нарешті добрався зі своєю отарою до старої занедбаної церковці. Склепіння давно вже завалилося, а на тому місці, де колись була захристія, тепер височів розлогий платан.

Юнак вирішив переночувати тут. Він припильнував, щоб усі вівці зайшли у розвалену браму, а тоді загородив її дошками, щоб вони не порозбрідалися вночі. Не те, щоб у цій околиці водилися вовки, просто одного разу, коли від гурту відбилася вівця, він змарнував цілісінький день на її розшуки.

Кожухом він позмітав з долівки пил і приліг, замість подушки поклавши під голову книжку, яку щойно закінчив читати. Перше ніж заснути, вирішив, що надалі читатиме грубші книжки — вони не так швидко закінчуються, та й спати на них зручніше.

Коли прокинувся, було ще темно. Глянувши вгору, юнак побачив крізь напівзруйновану покрівлю сяйво зірок.

«Добре було б ще трохи поспати»,— подумав він. Йому приснився той самий сон, що й минулого тижня, і знову він прокинувся раніше, ніж сон закінчився.

Він підвівся й випив ковточок вина. Тоді ухопив свою ґирлиґу й почав розштурхувати сплячих овечок. Він вже помітив, що варто йому прокинутись, як більшість тварин також починали ворушитися. Так ніби якась загадкова сила в'язала його життя з життям овець, котрі оце вже два роки блукали разом з ним у пошуках їжі й води. «Вони вже так звикли до мене, що вивчили мій розклад»,— сказав він упівголоса. Замислившись, подумав, що могло б бути й навпаки, себто, що це він міг пристосуватися до їхнього трибу життя.

Деякі вівці, одначе, аж ніяк не бажали прокидатися. Юнак штурхав їх, називаючи кожну по імені. Він вірив, що вівці його розуміють. Тому деколи перечитував їм найцікавіші розділи з книжок, розповідав, як самотньо, а чи радісно буває в полі чабану, або ж ділився новинами з містечок, які траплялися їм на шляху.Але останніми днями він безупинно говорив про одне: про дівчину, крамареву доньку із села, що до нього лишалося йти якихось чотири дні. Тільки один раз він був у цьому селі, рік тому. Її батько, власник крамнички з тканинами, остерігаючись шахрайства, завжди вимагав, щоб овець стригли лише у його присутності. Юнакові розповів про цього крамаря його товариш, то він і привів туди свою отару.— Я хотів би продати трохи вовни,— сказав крамареві юнак

Той був заклопотаний торгівлею, тому звелів зачекати до полудня. Отож юнак присів собі на сходах біля крамниці й витягнув із торби книгу.

— А я й не знала, що пастухи вміють читати,— почув він за спиною дівочий голос.

Дівчина була типова андалузійка, з чорним волоссям, що спадало їй на плечі, й очима, успадкованими від войовничих маврів.

— Взагалі-то я вчуся не стільки з книжок, як від овець,— відповів він.

Вони розмовляли понад дві години. Дівчина — а це й була донька крамаря — розповідала про сільське життя, однакове й буденне. Пастушок описував їй поля Андалузії та ділився новинами з містечок, у яких побував. Говорити з нею було набагато приємніше, ніж з вівцями.

— Як ти навчився читати? — запитала дівчина.

— Як усі,— відповів він.— У школі.

— Але, якщо ти вмієш читати, чому ж лишився простим чабаном?

Юнак щось пробурмотів, уникаючи відповіді. Він знав, що їй цього не зрозуміти. Знову він почав описувати свої пригоди, і мавританські очі раз по раз округлювалися то від жаху, то від здивування. Минав час, і юнакові хотілося, щоб цей день не кінчався ніколи, щоб її батько був постійно заклопотаний, а йому довелося б чекати кілька днів. Він раптом відчув щось таке, чого не знав раніше: йому захотілося назавжди залишитись у цьому селі. Біля цієї чорнявої дівчини його життя стало б цілком інакшим.

Та врешті-решт з'явився крамар і розпорядився, щоб юнак постриг чотирьох овець. Заплативши за вовну, звелів йому повернутися через рік.І ось тепер через чотири дні він знову буде там. Йому було радісно й тривожно водночас — а що, як дівчина давно його забула? Скільки ж чабанів побувало вже там, торгуючи вовною.

— Нічого страшного,— переконував він своїх овечок.— Є повно дівчат і в інших селах.

Та в глибині душі він знав, що це не так. Також він знав, що й пастухи, й моряки, й торговці завжди знаходять собі місцину, де мешкає хтось такий, задля кого вони відмовляються від радощів безтурботного блукання по світах.Вже розвиднювалось, і пастушок погнав своїх овець назустріч сонцю. «Їм ніколи нічого не треба вирішувати»,— подумав він. «Можливо, тому вони й туляться до мене».

Лиш одне цікавило овець — їжа й вода. Доки юнак знаходив для них найкращі пасовища в Андалузії, вони залишалися його вірними друзями. Звичайно, дні минали для них однаковісінько, а години від сходу й до заходу сонця тяглися безконечно; протягом свого короткого життя вони не читали жодних книжок і не розуміли ані слова, коли чоловіки обмінювалися сільськими новинами. Їм було досить їжі й води, і це все. Натомість вони щедро віддавали свою вовну, свою прихильність і — раз на якийсь час — своє м'ясо.

«Якби я раптом став якоюсь потворою й почав їх убивати, вони б цього навіть не збагнули й покірно сконали»,— подумав юнак. «Бо вони довірилися мені й забули, як керуватися інстинктами. Я ж даю їм воду та їжу».Ці думки трохи збентежили юнака. Можливо, церква, з нутра якої проростав платан, була зачарована? Вже вдруге йому тут наснився однаковий сон, а тепер ще й вірні друзі починають дратувати. Ковтнувши вина, яке залишилося ще з вечері, він щільніше загорнувся у свій кожух. Знав, що через кілька годин, коли сонце опиниться в зеніті, спека стане такою нестерпною, що отару вже годі буде провадити далі. Влітку о цій порі вся Іспанія засинала. Гаряч не спадала аж до сутінків, і весь цей час він мусив волочити за собою кожуха. Проте як тільки починав нарікати на свій тягар, відразу ж пригадував, що лише завдяки кожухові й витримує ранкову холоднечу.

«Треба бути завжди готовим до несподіванок»,— подумав він, дякуючи кожухові навіть за те, що той важкий.

Кожух мав своє призначення, а юнак своє. Його життєвою метою були мандри, і після дворічних блукань землями Андалузії він уже знав усі її містечка. Цього разу він збирався пояснити дівчині, як сталося, що він, простий чабан, навчився читати — він-бо відвідував семінарію, поки йому не виповнилося шістнадцять. Батьки хотіли, щоб він став священиком, гордістю простої селянської родини, що тяжко працювала лише для того, аби здобути собі їжу й воду — як і вівці. Він вивчав іспанську мову, латину й богослов'я. Проте вже з самого дитинства мріяв пізнати світ, що було для нього важливіше, ніж пізнавати Бога й природу людських гріхів. Одного дня, під час відвідин родини, він набрався відваги й зізнався батькові, що не хоче бути священиком. Він хоче мандрувати.— В нашому селі, сину, бувають люди з усього світу,— сказав йому батько.— Вони завжди чогось шукають, та залишаються такими, як були. Вони спинаються на гору, щоб побачити наш замок, а тоді кажуть, що колись було краще, ніж тепер. Хто має світле волосся, хто темну шкіру, але нічим вони не ліпші від наших односельців.

— Так, але їхніх замків я ще не бачив,— пояснив юнак.

— Ці люди, побачивши нашу землю й наших жінок, кажуть, що воліли би завжди тут жити,— вів своє батько.

— Але я хотів би побачити їхню землю й їхніх жінок,— відізвався син.— Бо чомусь вони в нас не залишаються.

— Вони мають купу грошей,— доводив своє батько.— А серед таких, як ми, мандрують хіба що пастухи.

— Ну, то й я стану пастухом.

Батько замовк. Наступного дня він дав синові гаманця з трьома золотими монетами.

— Колись я знайшов їх у полі. Я беріг їх тобі на придане. Купи собі отару і йди у світ,— аж поки не збагнеш, що наш замок найкращий, а жінки найгарніші.

І поблагословив його. У батькових очах юнак теж побачив бажання піти у світ. Це бажання жило й досі, хоча вже десятки років батько намагався заглушити його постійною боротьбою за воду, їжу та місце, де міг би засинати щоночі, все своє життя.Небокрай забарвився в червоне, а тоді з'явилося сонце. Юнак пригадав розмову з батьком і відчув радість; він уже бачив багато замків і жінок (хоча жодна з них не дорівнювалась тій, що зустрічатиме його за кілька днів). Він мав кожуха, книгу, яку міг виміняти на іншу, та отару овець. Але найголовніше, що кожного дня він здійснював найбільшу мрію свого життя — він мандрував. Якби йому набридли поля Андалузії, він міг би продати свої вівці і стати моряком. А коли й море набридло б, то мав би перед собою сотні інших міст, інших жінок та інших нагод, щоб бути щасливим!

«Не знаю, як можна знайти Бога в семінарії»,— подумав він, спостерігаючи за сходом сонця.

Мандруючи, він кожного разу намагався йти інакшим шляхом. Він ще ніколи не зупинявся у цій старій церковці, хоча багато разів проходив повз неї. Світ був великим і невичерпним; варто лишень було дозволити вівцям самим вибирати дорогу, як перед ними відкривалося безліч цікавих речей. «Але вони й не помічають, що йдуть щодня новим шляхом. Міняються пасовища, міняються пори року, а вони тільки й дбають, що про їжу та воду».

«А може, ми всі такі»,— міркував юнак. «Навіть я — відколи зустрів доньку крамаря, зовсім перестав думати про інших дівчат».

Глянувши на сонце, він прикинув, що буде в Таріфі ще перед полуднем. Там він обміняє свою книгу на грубший том, наповнить пляшку вином, поголиться й підстриже собі волосся: мусить бути готовим до зустрічі з дівчиною, не припускаючи й думки, що якийсь інший чабан, з більшою отарою овець, міг би там опинитися раніше за нього й попросити її руки.

«Коли маєш змогу здійснювати мрію, то й життя цікавіше»,— подумав він, глянувши ще раз на сонце й прискоривши ходу. Раптом пригадав, що в Таріфі живе стара жінка, яка тлумачить сни. Від неї він і довідається, що означає той сон, який йому вже вдруге приснився цієї ночі.Стара запровадила хлопця до кімнати, яку від вітальні відділяла завіса з кольорового пластику. Там був стіл, двоє стільців і образ Святого Серця Ісусового.

Жінка сіла, звелівши присісти і йому. Тоді взяла його за обидві руки й почала тихо молитися.

Це була якась циганська молитва. Юнакові вже доводилося стрічати циган; вони також мандрували, тільки що без отар. Казали, що вони завжди когось обшахровують. Також казали, що вони уклали угоду з дияволом і викрадають дітей, аби ті їм були за рабів у їхніх загадкових таборах. У дитинстві юнак смертельно боявся циган, і, коли стара взяла його за руки, цей страх знову повернувся.

«Але тут є образ Святого Серця»,— подумав він, намагаючись заспокоїтися. Він не хотів, щоб почали тремтіти руки і стара це помітила. Мовчки він проказав «Отче наш».

— Цікаво,— сказала жінка, не відводячи погляду від його рук, і знову замовкла.

Юнак почав нервуватися. Руки таки затремтіли, й жінка це відчула. Він рвучко забрав їх назад.— Я не для того прийшов, щоб мені гадали,— сказав він, шкодуючи вже, що опинився тут. Мабуть, краще заплатити їй і піти геть, хай навіть нічого й не довідавшись. Не такий уже й важливий той сон.

— Ти прийшов, щоб збагнути сни,— мовила стара.— А сни — мова Бога. Коли він говорить мовою світу, я можу це витлумачити. Та коли він говорить мовою душі, збагнути можеш тільки ти сам. Як би там не було, але заплатити тобі доведеться.

«Чергова витівка»,— подумав хлопець, але вирішив ризикнути. Життя чабана сповнене ризику — то вовки, то посуха, але тому воно й цікаве.

— Я двічі бачив однаковий сон,— сказав він.— Мені снилося, що я в полі зі своїми вівцями, і тут з'являється дитина й починає з ними бавитися. Я цього не люблю, бо вівці лякаються чужаків. Проте дітей вони чомусь ніколи не бояться. Не знаю чому. Не знаю, як тварини відрізняють дітей від дорослих.

— Ти сон розказуй,— сказала жінка.— Мені треба вечерю готувати. Крім того, в тебе й так мало грошей, то не забирай мого часу.

— Дитина якийсь час вовтузилася з моїми вівцями,— зніяковіло повів далі юнак.— А тоді раптом взяла мене за руки й перенесла до єгипетських Пірамід.

Він спинився на мить, бо не знав, чи стара щось тямить про єгипетські Піраміди. Але вона мовчала.

— Там, біля єгипетських Пірамід,— останні два слова він вимовив повільно, щоб стара могла зрозуміти,— дитина й каже: «Якщо ти сюди дійдеш, то знайдеш захований скарб». А коли вона вже ось-ось мала показати мені точне місце, я прокидався. Обидва рази.

Якийсь час жінка мовчала. Тоді знову взяла його долоні й почала уважно їх розглядати.

— Зараз я нічого з тебе не візьму,— сказала вона.— Але віддаси мені десяту частину скарбу, якщо його знайдеш.

Юнак радісно розсміявся. Він зможе заощадити ті грошенята, які ще в нього лишилися, завдяки сну про захований скарб!

— Ну, то поясніть сон,— попросив він.— Спочатку поклянись. Поклянись, що віддаси десяту частку скарбу взамін за те, що я розповім.

Пастушок дав таку клятву. Стара звеліла йому поклястися вдруге, дивлячись цього разу на образ Святого Серця Ісусового.

— Це сон на мові світу,— сказала вона.— Я можу його розтлумачити, хоча це й нелегко. Тому я вважаю, що заслуговую частини скарбу. А ось тобі моє тлумачення: ти маєш вирушити до Пірамід в Єгипті. Я ніколи не чула про них, але якщо дитина тобі їх показала, значить, вони існують. Там ти знайдеш скарб, завдяки якому розбагатієш.

Юнак спочатку здивувався, а тоді почав дратуватися. Він не для цього розшукував цю стару! Але тут він згадав, що за це не потрібно платити.

— Мені не варто було марнувати час,— сказав він.

— Я попереджала, що твій сон складний. Найдивнішими є власне прості речі; лише мудреці й маги здатні збагнути їх. Я не мудрець, тому навчилася тільки гадати.

— Ну, а як же мені добратися до Єгипту?

— Моя справа тлумачити сни. Я не знаю, як їх здійснювати. Через те й живу на кошт своїх дочок.

— А якщо я ніколи не доберуся туди?

— То я лишуся без платні. Не вперше.

І жінка не сказала більше нічого. Звеліла лише, щоб юнак забирався геть, бо й так уже згаяла з ним забагато часу.Розчарований юнак вирішив, що ніколи більше не віритиме у сни. Згадавши, що мав дещо залагодити, він купив на ринку харчі, обміняв свою книгу на грубшу, а тоді знайшов на ринковому майдані лаву, де можна було посмакувати свіжим вином. День був спекотний, і вино приємно збадьорювало. Овець він залишив під міськими воротами, у стайні свого приятеля. В юнака тут було багато знайомих, і це також якоюсь мірою пояснювало його любов до мандрів. Він завжди знаходив нових друзів, але не мусив бути з ними щодня. Коли ми бачимо постійно одних і тих самих людей — як це було в семінарії,— вони стають часткою нашого життя. А потім пориваються змінити це наше життя. Якщо ж їм це не вдається, починають гніватися. Бо кожен знає достеменно, як мають жити інші.

Але ніхто не знає, як жити йому самому. Як ота циганка, що тлумачить сни, не знаючи, як їх здійснити.

Перш ніж рушити в дорогу зі своїми вівцями, він вирішив зачекати, щоб сонце спустилося нижче. До зустрічі з донькою крамаря лишалося три дні.

Він почав читати грубезну книгу, яку придбав у місцевого отця. Розповідь починалася з опису похорону. Імена персонажів були дивні й незрозумілі. Якби він колись взявся писати книгу, подумав юнак, то виводив би своїх дійових осіб поступово, щоб не змушувати читача запам'ятовувати усіх відразу.

Коли почав зосереджуватися над книгою — а вона захопила його, бо похорон відбувався зимою, й це навіювало відчуття приємної прохолоди,— якийсь старий підсів до нього й спробував зав'язати розмову.

— Що вони там роблять? — запитав старий, показуючи на людей на майдані.

— Працюють,— сухо відповів юнак, вдаючи, що заглиблений у книгу. Насправді він думав про те, як стригтиме овець на очах у крамаревої доньки, показуючи, який він вправний. Багато разів він уявляв собі цю сцену: щоразу дівчина приходила в захват, коли він пояснював, як треба стригти овець — від хвоста до голови. А ще він розповідав би їй різні цікаві історії. Він їх вичитав у книжках, але міг би подати так, ніби трапилися вони йому. Вона нічого не запідозрить, бо не вміє читати.

Старий тим часом не відступався. Він поскаржився на втому, на те, що його мучить спрага, й попросив ковточок вина. Юнак подав йому пляшку в надії, що старий нарешті піде собі геть.

Але тому явно хотілося балакати. Він запитав, що воно за книга, і юнакові закортіло пересісти на іншу лавку, але батько вчив його бути чемним зі старшими. Тому він мовчки подав старому книгу — по-перше, тому що сам не знав, як вимовити її назву, а по-друге, якщо старий не вміє читати, то знітиться і пересяде.

— Гм...— протягнув старий, розглядаючи книгу з усіх боків, наче яку дивовижу.— Це важлива книга, та надто вже плутана.Юнак був вражений. Старий не лише вмів читати, а й навіть знав цю книгу! Коли ж вона така плутана, то можна обміняти її на іншу.

— Це книга про те ж, про що йдеться майже в усіх інших книжках,— вів далі старий.— Про нездатність людей вибирати собі долю. А ще — про найбільшу на світі брехню, в яку всі вірять.— Яку брехню? — запитав ошелешено юнак.

— Таку, що в певні моменти свого життя ми втрачаємо над ним контроль, і тоді нами керує доля. Це і є найбільша на світі брехня.

— Зі мною сталось навпаки,— мовив хлопчина.— Всі хотіли, щоб я був священиком, а я вирішив стати чабаном.

— Оце й добре,— сказав старий.— Ти ж любиш мандрувати.

«Він читає мої думки»,— подумав юнак. Старий тим часом гортав сторінки, не кваплячись повертати книгу. Юнак зауважив його дивне, наче в араба, вбрання, що, зрештою, не було тут незвичним. Від Таріфи до Африки можна було дістатися за кілька годин — варто лише переплисти вузьку протоку. В місті часто з'являлись купці-араби, що по кілька разів на день виспівували свої чудернацькі молитви.

— Звідки ви? — поцікавився хлопець.

— Багато звідки.

— Так не буває,— заперечив юнак.— Ось я чабан, і я багато де бував, але ж народився в одному місці — в містечку біля старовинного замку. Звідти я родом.

— Що ж, тоді, скажімо, я родом із Салему.

Юнак не знав, де той Салем, але не хотів розпитувати, щоб не здаватися невігласом. Якийсь час він спостерігав за людьми, що заклопотано метушилися на майдані.

— Ну, й як там у Салемі? — поцікавився він, сподіваючись бодай що-небудь вивідати.

— Як завжди.Тільки й того. Але принаймні той Салем — не в Андалузії. Інакше він би про нього вже чув.

— А чим ви займаєтесь у Салемі? — випитував він.

— Чим я займаюся в Салемі? — розреготався старий.— Я — король Салему!

Дивні речі говорять люди, подумав юнак. Часом краще спілкуватися з вівцями, які взагалі мовчать, бо їх цікавить лише їжа й вода. А ще ліпше — з книгами, бо вони оповідають свої дивовижні історії тільки тоді, коли ти сам захочеш. Люди ж часами таке несуть, що вже й не знаєш, як бути.

— Мене звати Мелхіседек,— сказав старий.— А скільки в тебе овець?

— Мені достатньо,— відповів хлопець. Цей старий занадто допитливий.

— Ну, тоді буде складно. Я не зможу допомогти, якщо тобі достатньо твоїх овець.

Юнак починав дратуватися. Він же не просив допомоги. Навпаки, це старий спочатку попросив ковток вина, тоді почав розмову, а тепер ось забрав його книгу.

— Прошу віддати книгу,— сказав хлопець.— Мені пора збирати овець і рушати в дорогу.

— Дай мені десяту частину своїх овець,— сказав старий,— і я навчу тебе, як знайти захований скарб.

Юнак відразу пригадав свій сон, і йому все стало ясно. Стара циганка нічого з нього не взяла, але цей дід — мабуть, її чоловік — намірився отримати значно більше в обмін за те, чого навіть не існує. Він також, напевне, циган.

Та не встиг юнак і рота відкрити, як старий нахилився, підняв гілочку й почав писати нею на піску. На грудях у нього щось дуже яскраво зблиснуло, на мить засліпивши хлопця. Напрочуд спритно для людини його віку старий затулив цей блиск плащем. Коли до юнака повернувся зір, він зміг побачити, що там написано.

Там, на піску містечкового майдану, він прочитав імена своїх батька й матері. Прочитав увесь свій життєпис, від дитячих забав і до холодних ночей у семінарії. Прочитав ім'я крамаревої доньки, якого й сам ще не відав. Прочитав таке, про що не говорив ніколи й нікому — скажімо, про рушницю, яку він викрав у батька, щоб полювати на оленів, або про свій перший і єдиний любовний зв'язок.— Я — король Салему,— повторив старий.

— Чого б то королю розмовляти з пастухом? — запитав спантеличений юнак.

— Є на те різні причини. Та головне, що ти почав здійснювати Особисту Легенду.

Хлопчина нічого не чув про Особисті Легенди.

— Це те, чого ти прагнеш досягти. Кожен знає свою Легенду ще змалечку. Це та пора, коли ми все розуміємо і все можемо. Ми ще не боїмося мріяти й жадати того, чого нам хочеться від життя. Але минає час, і таємнича сила починає нас переконувати, що Особисту Легенду здійснити неможливо.

Юнак мало що з усього цього втямив. Але дуже вже хотів він знати про «таємничу силу» — щось таке справило б враження на доньку крамаря!

— Сила ця здається руйнівною, але насправді готує нас до здійснення Легенди, гартуючи наш дух і волю. Бо є одна велика істина на цій планеті: ким би ти не був і що б не робив, коли ти палко чогось прагнеш, так це тому, що прагнення це зародилося в душі Всесвіту. Це — твоя місія на Землі.

— Навіть якщо прагнеш мандрувати? Або одружитися з крамаревою донькою?

— Або знайти скарб. Світова Душа живиться людським щастям. Як і нещастям, заздрощами, ревнощами. Єдиним обов'язком людини є здійснення своєї Легенди. Весь світ — одне ціле. Тому, коли ти чогось зажадав, цілий Всесвіт змовляється, щоб тобі допомогти.

Якийсь час вони мовчки стежили за людьми на майдані. Тоді знову заговорив старий.

— Чому ти пасеш овець?

— Бо люблю мандрувати.

Старий показав на пекаря, що стояв біля своєї крамнички.

— Цей чоловік також мріяв про мандри, коли був малим. Та вирішив купити пекарню, щоб заробити грошей. А коли стане старим, поїде на місяць в Африку. Він так і не збагнув, що мрію можна здійснити будь-коли.

— Йому треба було стати чабаном,— сказав юнак.

— Він думав про це,— відповів старий.— Але пекарі — люди солідніші. В них є житло, а чабани ночують у відкритому полі. Та й батьки охочіше віддають своїх дочок за пекарів, не за чабанів.

Юнак подумав про крамареву доньку, і йому стислося серце. Без сумніву, в їхньому містечку також є пекар.

— Врешті-решт, те, що люди думають про пекарів і чабанів, стає для них важливішим, ніж Особиста Легенда.

Старий погортав книгу, а тоді поринув у читання. Юнак трохи зачекав, та згодом перервав старого так само, як той раніше — його.

— Чому ви все це мені розповідаєте?

- Тому, що ти прагнеш прожити свою Легенду. Але настав момент, коли ти можеш їй зрадити.

— І в такий момент з'являєтесь ви?

— Так, хоча не завжди у цьому вигляді. Часом я приймаю форму цікавої ідеї або готового рішення. Іноді, в критичну хвилину, сприяю, щоб сталося так, а не інакше. Всяко буває, але люди переважно не здогадуються, що це зробив саме я.

Старий розповів, як минулого тижня він мусив з'явитися у вигляді камінця перед старателем. Той чолов'яга покинув усе на світі заради смарагдів. За п'ять років праці на берегах однієї річки він розколов 999 999 камінців у пошуках єдиного смарагда. І вже готовий був здатися — саме тоді, коли, щоб знайти смарагд, лишалося розколоти тільки один камінь — тільки один. Старатель усім пожертвував заради своєї Легенди, тому старий вирішив йому допомогти. Обернувшись камінчиком, він підкотився старателеві до ніг. Той, повен жалю, що змарнував п'ять років, спересердя пожбурив камінця геть. Але пожбурив з такою силою, що розколов ним інший камінь, у якому й був найрозкішніший смарагд на світі.

— Люди дуже рано довідуються, задля чого вони живуть,— з гіркотою сказав старий.— Мабуть, тому рано й здаються. Але так уже влаштовано цей світ.

Юнак нагадав старому, що він говорив щось про скарб.

— Вода виносить скарби із землі, вода ж їх і ховає,— прорік старий.— Якщо хочеш знати про скарб, мусиш віддати десятину своїх овець.— А може, десятину скарбу?

Старий був розчарований.

— Якщо почнеш обіцяти те, чого ще й сам не маєш, втратиш бажання його добути.

Юнак тоді розповів, що вже пообіцяв десяту частину скарбу циганці.

— Цигани це вміють,— зітхнув старий.— У будь-якому випадку добре знати, що все в житті має свою ціну. Це те, чого вчать Воїни Світла.

Він повернув юнакові книгу.

— Завтра, о цій порі, приведи мені десятину своєї отари, і я навчу тебе, як знайти захований скарб. Бувай.

І він зник за рогом.Юнак знову почав читати, але не міг зосередитись. Був збентежений, бо знав, що старий говорив правду. Пішов по хліб, міркуючи, чи не розповісти пекареві, що говорив про нього старий. «Іноді краще лишити все, як є»,— подумав собі він і промовчав. Інакше пекар вагався би три дні, чи не кинути все до біса, хоча вже звик до своєї пекарні.

Не варто завдавати йому такої гризоти. Юнак побрів містом навмання і врешті опинився в порту. Там стояла невеличка будка з віконечком, де продавали квитки до Африки. А Єгипет знаходився в Африці.

— Тобі щось потрібно? — запитав чоловік у віконці.

— Та ні, може завтра,— відповів юнак і відступив. Досить продати лише одну вівцю, і він буде на другому боці протоки. Ця думка його налякала.

— Ще один мрійник,— сказав продавець квитків своєму помічникові, коли юнак відійшов.— Хочеться їхати, а грошей нема.

Згадавши біля віконечка про своїх овець, юнак захотів знову бути з ними. За два роки він як слід опанував вівчарське ремесло: знав, як стригти овець, знав, що робити, коли вони вагітніють, як захищати їх від вовків. Йому були відомі всі поля й пасовища Андалузії. І ще він знав, скільки грошей можна виручити за ту чи іншу тварину.

Він вирішив йти до стайні найдовшою дорогою. Тут також був замок, і він видряпався на саму верхівку муру. Згори було видно Африку. Хтось йому розповідав, що саме звідти прийшли колись маври, які захопили згодом мало не всю Іспанію. Юнак не любив маврів. Це вони привели з собою циганів.

Йому було видно звідси усе містечко разом із майданом, на якому він розмовляв зі старим.

«Хай би їй грець, тій хвилині, коли я зустрів того діда»,— подумав він. Адже прийшов він сюди лише для того, щоб розшукати жінку, яка тлумачить сни. Ані її, ні діда не зацікавило те, що він — пастух. Хіба можуть самотні, зневірені люди збагнути, як міцно прив'язуються вівчарі до своїх овець? Він знав про них усе: котра з них кульгає, в котрої через два місяці має народитись ягнятко, а котра найледачіша. Знав, як їх стригти й як різати. Вони без нього пропадуть.

Почав здійматися вітер. Цей вітер був йому знайомий — його називали «левантом», бо віяв він з Леванту, звідки присунули орди невірних. Юнак ніколи не думав, що Африка так близько від Таріфи. Це було небезпечно, бо сюди могли знову вдертися маври.

Левант подув з новою силою. «Отара чи скарб?» — подумав юнак. Треба було вибирати між тим, до чого він звик, і тим, до чого прагнув. Була ще й донька крамаря, але їй він був не настільки потрібний, як вівцям. Можливо, вона вже й забула його. Можливо, коли він не з'явиться через два дні, вона цього й не зауважить — для неї всі дні однакові, а коли дні однакові, це означає, що люди перестають помічати всі ті чудесні речі, які відбуваються з ними щодня, від сходу до заходу сонця.

«Я залишив батька, матір і наш міський замок. Вони до цього звикли, звик і я. Так і вівці звикнуть, що мене не буде поруч»,— подумав юнак.

Він ще раз глянув на майдан. Пекар торгував у своїй крамничці. Молоденька парочка цілувалась на тій лаві, де він розмовляв зі старим.

«Той пекар...»,— подумав було він, але тут таки й забув, відчувши на обличчі нові пориви леванту. Цей вітер привів за собою маврів, це так, але ще він приніс аромати пустелі й пахощі вкритих чадрою жінок. Приніс піт і марення чоловіків, які вирушали колись на пошуки невідомого, пошуки золота, пригод... і пірамід. Юнак позаздрив вільному вітрові, але й відчув, що сам може стати таким. Ніщо його не стримує, крім нього самого. Вівці, крамарева дочка, поля Андалузії — все це лиш перші кроки його Легенди.Наступного дня опівдні юнак зустрівся зі старим. Він привів шестеро овець.

— Дивно,— сказав юнак.— Мій товариш відразу купив отару. Він сказав, що все життя мріяв стати чабаном, і це для нього гарна прикмета.

— Так буває завжди,— відповів старий.— Це — Закон Сприяння. Коли вперше сідаєш грати в карти, то майже завжди виграєш. Фортуна початківця.

— Чому це так?

— Щоб почати жити Легендою. Успіх збуджує азарт. Оглянувши овець, старий зауважив, що одна з них накульгує. Нічого страшного, пояснив юнак, бо якраз ця вівця — найкмітливіша і вовни з неї багато.

— Ну й де той скарб? — запитав він.

— В Єгипті, біля Пірамід.

Дивно, стара циганка сказала йому те ж саме, але нічого за це не взяла.

— Щоб до нього дійти, треба читати знаки. Бог сотворив їх для кожного з нас. Зумій тільки прочитати, що написано тобі.

Не встиг юнак відповісти, як між ним і старим затріпотів крильми метелик. Йому пригадався дідусь: коли він був малим, дідусь йому повідав, що метелики — гарна прикмета. Як цвіркуни, ящірки й конюшина з чотирма листочками.

— Це правда,— сказав старий, читаючи юнакові думки.— Саме так, як казав дідусь. Все це — знаки.

Тут старий розгорнув мантію, яка закривала йому груди. Юнак був вражений побаченим: відразу пригадалося сяйво, яке засліпило його вчора. То сяяла пектораль із чистого золота, всипана коштовними каменями.

Це справжній король! Просто він маскувався від грабіжників!

— Візьми,— сказав старий, виймаючи з пекторалі два камені, білий та чорний.— Це Урім і Туммім. Чорний означає «так», білий — «ні». Коли не розумітимеш знаків, вони тобі допоможуть. Завжди став їм точні питання. Однак, якщо можеш, вирішуй все сам. Скарб заховано біля Пірамід, це ти вже знаєш. Але я взяв за це шість овець, бо допоміг тобі прийняти рішення.

Юнак заховав камінці до торби. Відтепер він прийматиме рішення сам.

— Не забувай, що світ — одне ціле. Не забувай мови знаків. І не забудь головного: Особисту Легенду треба прожити до кінця. А тепер я розповім тобі притчу.

«Один купець відправив свого сина до найбільшого мудреця світу, щоб довідатись від нього Секрет Щастя. Сорок днів блукав хлопчина пустелею, аж вийшов до прекрасного замку, що височів на вершечку гори. Там жив Мудрець.

Він думав, що побачить там святого старця, але натомість, увійшовши до замку, наш герой мов потрапив у вируючий вулик: метушилися купці, по кутках велися розмови, грав невеличкий оркестр, а стіл був заставлений розкішними наїдками. Мудрець постійно з кимось говорив, і минуло зо дві години, поки прийшла черга хлопця.

Мудрець уважно вислухав, за чим той прибув, але сказав, що зараз не має часу тлумачити йому Секрет Щастя. Хай він піде оглянути палац і повернеться через дві години.

— Зроби лише послугу,— попросив Мудрець, простягаючи хлопцеві ложечку з двома краплями олії.— Носи це з собою і гляди, не пролий.

Хлопчина подався навмання численними залами палацу, не зводячи з ложечки очей, а через дві години прийшов назад.

— Ну що,— запитав Мудрець,— ти бачив перські гобелени в моїй їдальні? А сад, який десять років вирощував мій садівник? А розкішні пергаменти в моїй бібліотеці?

Розгублений юнак зізнався, що не бачив нічого,— він дбав тільки про те, щоб не розілляти олію, довірену йому Мудрецем.— Ще раз піди й оглянь дива мого світу,— звелів Мудрець.— Не можна вірити людині, не знаючи дому, в якому вона живе.

Втішений юнак схопив ложечку й знову подався блукати палацом, не пропускаючи цього разу жодного мистецького твору. Він побачив сад, навколишні гори, красу квітів і те, з яким смаком було все підібране в замку, а повернувшись, детально про все розповів.

— А де та олія, яку я тобі довірив? — запитав Мудрець.

Глянувши на ложечку, юнак побачив, що олії там не лишилося.

— Ну, що ж, дам я тобі одну пораду,— прорік Наймудріший з Мудреців.— Секрет Щастя полягає в тому, щоб побачити всі дива світу, не забувши про дві крапельки олії».Юнак не сказав нічого. Він зрозумів притчу старого короля. Вівчар може мандрувати, але не повинен забувати про своїх овець.

Старий глянув на юнака і, стуливши долоні, зробив кілька дивних жестів над його головою. А тоді забрав овець і подався своєю дорогою.Над містечком Таріфою височить стара фортеця, зведена ще маврами. Якщо видертись на її мури, можна побачити майдан, крамничку пекаря й навіть Африку.

Мелхіседек, король Салему, сів цього дня на фортечному мурі й відчув на обличчі подих леванту. Вівці вовтузились неподалік, побоюючись нового господаря й схвильовані раптовою переміною. Вони ж бо хотіли лиш їжі й води.

Мелхіседек стежив за невеличким кораблем, який поволі покидав порт. Він більше ніколи не побачить цього юнака, як не бачив Авраама відтоді, коли взяв з нього десятину у винагороду. Але така вже була його робота.

Богам не судилося мати бажань, тому що боги не мають Особистих Легенд. Проте король Салему дуже хотів, щоб юнак досягнув успіху.

«Шкода, що він скоро забуде моє ім'я»,— подумав він. «Треба було ще раз його повторити. Тоді, згадуючи про мене, він би згадував Мелхіседека, короля Салему».Зніяковівши, він глянув на небеса: «Я знаю, Господи, що все це марнота марнот. Але старому королю іноді кортить попишатися собою».«Яка дивна ця Африка»,— подумав юнак.

Він сидів у таверні, подібній до всіх інших таверн на вузеньких вуличках міста. Кілька чоловіків палили гігантську люльку, передаючи її з рук у руки. Він уже встиг надивитися на чоловіків, які прогулювалися парами, на жінок у паранджах і на мулл, які піднімалися на верхи мінаретів і починали там голосити — тоді всі навколо падали на коліна й припадали чолом до землі.

«Ритуал невірних»,— сказав він упівголоса. В церкві, ще дитиною, він завжди вдивлявся в образ святого Сантьяґо Матамороша на білому коні, з витягненим із піхов мечем, в оточенні постатей, подібних до цих, які заклякли у нього в ногах. Юнакові стало кепсько й дуже самотньо. Невірні мали зловісний вигляд.

Крім того, поспішаючи в подорож, він забув про одну річ — дрібничку, яка, проте, може серйозно завадити йому в пошуках скарбу: в цій країні всі розмовляють арабською.

Підійшов власник таверни, й юнак показав йому на напій, який подали до сусіднього столу. Виявилося, що це гіркий чай. Юнак волів би випити вина.

Проте не це мало б його тепер турбувати. Йому слід думати тільки про скарб, про те, як його добути. Після продажу овець у нього в кишені з'явилося доволі грошей, а юнак знав, що гроші чародійні — хто їх має, той ніколи не буває самотнім. Незабаром,— може, за кілька днів,— він уже буде біля Пірамід. Той старий, в якого стільки золота на грудях, не став би йому брехати заради якихось шести овечок.

Старий говорив про знаки. Перетинаючи море, хлопець багато про це думав. Так, старий знав, що каже — за час, проведений у полях Андалузії, юнак уже звик орієнтуватися за знаками неба й землі. Він знав, що з'ява певного птаха свідчить про присутність неподалік змії, а певні кущі означають, що поблизу є вода. Цьому його навчили вівці.

«Якщо Бог так добре керує вівцями, то він керуватиме й людиною»,— подумав він і заспокоївся. Чай уже не здавався таким гірким.

— Ти хто? — запитали його іспанською.

Хлопцеві відлягло від душі. Щойно він подумав про знаки й ось уже хтось з'явився.

— Ти що, знаєш іспанську? — поцікавився він.

Незнайомець виявився приблизно одного віку та зросту з юнаком і був одягнений по-західному, хоча колір шкіри й виказував у ньому тутешнього.

— Тут майже всі говорять іспанською. До Іспанії лише дві години кораблем.

— Сідай, я частую,— запропонував юнак.— І замов мені вина. Цей чай такий гидкий.

— В цій країні немає вина,— відповів незнайомець.— Воно заборонене релігією.

Тоді юнак сказав, що йому треба добратися до Пірамід. Він вже хотів був розповісти і про скарб, але стримався. Ануж цей араб зажадає частину скарбу за те, що покаже дорогу. Він пригадав, що старий йому радив ніколи не обіцяти того, чого ще й сам не маєш.

— Якщо можеш, проведи мене туди. Я тобі заплачу.

— А знаєш, де це?

Юнак помітив, що поруч, уважно прислухаючись, стоїть власник таверни. Його це занепокоїло. Але араб може провести його до Пірамід, тож шкода втратити таку нагоду.

— Треба перейти через цілу Сахару,— сказав незнайомець.— А для цього потрібні гроші. Хотів би я знати, чи в тебе їх досить.

Хлопцеві здалося це дивним. Але він довіряв старому, який казав, що коли ти прагнеш чогось, цілий всесвіт приходить тобі на поміч.

Він витяг з кишені гроші й показав їх арабові. Власник таверни теж підійшов подивитися. Вони перекинулись кількома словами арабською. Власник був незадоволений.

— Ходімо звідси,— сказав незнайомець.— Він каже, щоб ми забиралися геть.

Юнак зрадів. Він підвівся, щоб розрахуватись, але власник його схопив і почав щось вигукувати. Юнак був міцний — але ж він не в своїй країні. Врешті його новий приятель сам відштовхнув власника й витягнув хлопця надвір.— Він захотів твоїх грошей,— пояснив приятель.— Тут не те, що в інших містах Африки. Танжер — це порт, а в портах завжди повно злодіїв.

Йому можна було довіряти. Адже він допоміг у скрутну хвилину. Юнак знову витягнув гроші з кишені й перерахував.

— Завтра вже будемо біля Пірамід,— пообіцяв приятель, забираючи гроші.— Треба лиш купити двох верблюдів.

Вони попрямували вузенькими вуличками Танжеру. Скрізь були прилавки з товарами. Невдовзі вони опинилися посеред великого майдану, де був базар. Тисячі людей торгувалися, продавали щось, купували; все було впереміш — овочі й кинджали, килими й люльки. Проте юнак не спускав ока зі свого попутника,— адже той мав усі його гроші. Він хотів був попросити їх назад, але подумав, що це буде неґречно. Він же не знає звичаїв цього дивного краю.

«Пильнуватиму за ним»,— вирішив він. Тим паче, що був кремезніший.

Раптом у гущі товарів він помітив розкішного меча. Піхви були посріблені, а держак оздоблений самоцвітами. Юнак вирішив, що купить меча, повертаючися з Єгипту.

— Запитай-но, скільки цей меч коштує,— звернувся він до приятеля. І враз збагнув, що таки відволікся на пару секунд, розглядаючи меча.

Серце стислося йому в грудях. Боявся обернутися, бо вже знав, що він побачить. Ще якусь хвилю дивився на прекрасного меча, а тоді озирнувся.

Довкола був базар, метушня, галас, килими, горіхи, зеленина, мідні таці, жінки в паранджах, аромати дивних товарів..., але ніде, ніде він не бачив обличчя свого попутника.Хлопець ще сподівався, що той загубився випадково. Вирішив почекати,— може, він ще повернеться. Тим часом на верх сусіднього мінарету вибрався мулла й розпочав молитву; всі, хто був на базарі, попадали навколішки, припали чолом до землі й підхопили спів. Пізніше, наче колонія працьовитих мурашок, згорнули свій крам і прилавки й порозходились.

Сонце теж почало хилитися додолу. Юнак стежив за ним, доки воно не сховалося за білими будиночками, які оточували майдан. Ще зранку, коли сонце сходило, він був на іншому континенті, був чабаном, мав шістдесят овець і чекав зустрічі з дівчиною. Зранку, йдучи знайомими полями, він знав усе, що могло з ним скоїтись.

Але тепер, коли сонце заходить, він уже в іншій країні, чужинець у чужій землі, який навіть мови її не знає. Він вже не пастух, і в нього немає нічого, навіть грошей, щоб повернутися назад і почати все спочатку.

«І все це сталося між сходом і заходом сонця»,— подумав юнак. Йому було жаль себе, бо іноді життя міняється так різко, що заскакує тебе зненацька.

Йому зробилося до сліз прикро. Він ніколи не плакав, навіть перед власними вівцями. Але на базарі не було нікого, й він був так далеко від дому.

Хлопчина заридав. Він заридав тому, що Бог був несправедливий і таким ось чином віддячував тим, хто повірив у сни. «Я був щасливий зі своїми вівцями, та й інших робив щасливими. Люди радо мене вітали ще звіддаля. А тепер мені сумно й самотньо. І що далі? Я озлюся й перестану довіряти людям, бо один з них мене зрадив. Зненавиджу тих, хто розшукав свій скарб, бо свого власного ніколи не знайду. І задовольнюся тим, що маю, бо я надто малий, щоб підкоряти світ».Він розкрив свою торбу — глянути, що там лишилося; може, хоч рештки сніданку, якого він їв на кораблі. Але там були тільки грубезна книга, кожушина та два камінці, які він дістав від старого.

Побачивши камінці, відчув величезне полегшення. Він виміняє шестеро овець за два коштовних камені із золотої пекторалі. Можна їх продати й придбати зворотний квиток «Ні, цього разу я буду мудрішим»,— подумав юнак і витяг їх з торби, щоб перекласти до кишені. Він у порту, а незнайомець не збрехав принаймні в тому, що в портах повно злодіїв.

Тепер він зрозумів, чому так непокоївся власник таверни: він хотів попередити, що незнайомцеві не можна довіряти. «Я, як усі — бачу світ таким, яким хочу бачити, а не таким, яким він насправді є».Поволі обмацав камінці, відчуваючи під пальцями гладеньку поверхню. Це був його скарб. Він заспокоювався, тримаючи їх у руках. Вони нагадували йому про старого.

«Коли ти чогось прагнеш, цілий всесвіт змовляється, щоб допомогти тобі».

Хотів вірити, що це правда. Ось він на спорожнілому базарі, без шеляга за душею й без овець, якими мав би вночі опікуватись. Але камінці є свідченням того, що він зустрів короля — короля, який знав його життя, знав навіть про батькову рушницю і про перший любовний зв'язок.

«Це Урім і Туммім, камінці для віщування».

Юнак знову поклав їх до торби й вирішив зробити пробу. Старий казав, що треба ставити дуже точні питання, бо камінці служать тільки тому, хто знає, чого він хоче.

Тому юнак запитав, чи благословення старого й далі лишається з ним.

Витягнув один із камінців: «Так».

— Чи знайду я скарб? — було наступне питання.

Запхавши руку до торби, він почав мацати за камінцем, коли зненацька вони обидва вислизнули через дірку в тканині. Юнак навіть не зауважив, що в нього подерлася торба. Він нахилився за Урімом і Туммімом, але, побачивши їх на землі, згадав ще одну річ.

«Навчися читати знаки»,— сказав старий король.

Знак. Юнак посміхнувся. Він підібрав камінці й кинув їх у торбу. Не дбав про дірку — камінці могли вилетіти будь-коли. Зрозумів, що про деякі речі не варто питати, щоб не дражнити долю.

«Я обіцяв, що все вирішуватиму сам»,— нагадав він собі.

Але камінці підтвердили, що старий залишається з ним, і це надало йому певності. Він ще раз обвів поглядом порожній базар, але вже без недавнього розпачу. Це не чужий світ, а новий.

Зрештою, він завжди хотів саме цього: пізнавати нові світи. Хай навіть йому не пощастить дійти до Пірамід, все одно,— адже ще ніхто з чабанів не забирався так далеко.

«О, коли б вони тільки знали, скільки цікавого можна побачити, пропливши лише дві години кораблем».І хоча цей новий світ був усього-на-всього порожнім базаром, він пам'ятає, як базар вирував життям, і ніколи цього не забуде. Йому пригадався меч — він дорого заплатив за те, що захопився ним, але ж досі він не бачив нічого подібного. Хто ж він тепер? Нещасна жертва злодія? Відчайдушний шукач пригод?

«Я — відчайдух, який шукає скарб»,— подумав він, поринаючи в сон.Хтось розбудив його штурханами. Він спав посеред базару, на якому вже знов нуртувало життя.

Роззирнувся за вівцями й усвідомив, що він — в іншому світі. Замість смутку відчув радість. Кінець пошукам їжі й води — час на пошуки скарбу. Не мав ані шеляга в кишені, але вірив у себе. Відучора він — шукач пригод, наче герої його улюблених книжок.

Рушив поволі майданом. Купці виставляли крам, і юнак допоміг цукерникові розкласти прилавок. На обличчі цукерника світилася посмішка: він був щасливий, бо знав, чого чекати від життя, і був готовий починати свою щоденну працю. Ця посмішка чомусь нагадувала старого — таємничого старого короля. «Цей цукерник виготовляє ласощі не тому, що хоче мандрувати або одружитися з донькою крамаря. Просто йому це подобається»,— подумав хлопець і завважив, що здатен, як і старий, відчути, далеко чи близько є та чи інша людина від своєї Легенди. Досить одного погляду. «Це так легко, а раніше я цього не помічав».

Розклавши прилавок, цукерник дав юнакові щойно зробленого цукерка. Юнак зі смаком з'їв, подякував і пішов собі далі. Йому раптом стрілило в голову, що, встановлюючи прилавок, вони розмовляли один арабською, а другий — іспанською мовами.

І чудово розуміли один одного.

«Існує мова без слів»,— подумав юнак. «Я говорив нею з вівцями, а тепер — з людьми».

Він учився нових речей — таких, з якими вже нібито мав справу й які, властиво, не були новими, проте досі він на них не звертав уваги. А не звертав тому, що звик до них. Якщо я збагну цю мову без слів, я зможу збагнути весь світ».«Весь світ — одне ціле»,— казав старий.

Юнак вирішив спокійно, не кваплячись, пройтися вузенькими вуличками Танжеру — лише так він зуміє розгадати знаки. Слід набратися терпіння — а пастухам до цього не звикати. І він знову помітив, що застосовує на чужині уроки, засвоєні біля овець.

«Весь світ — одне ціле»,— казав старий.Прокинувшись на світанку, Торговець Кришталем знову, як і щорання, відчув неспокій. Ось уже тридцять років прокидається він на тому самому місці — у крамничці на пагорбі, куди рідко навідуються покупці. Тепер уже пізно щось міняти — за ціле своє життя він навчився лише торгувати кришталем. Були часи, коли всі знали його крамницю: арабські купці, французькі та англійські геологи, німецькі вояки — і в кожного водилися гроші. Кришталь тоді продавався чудово, й він уявляв собі, як розбагатіє й заведе собі на старість чарівних жінок.

Але минув час, місто змінилося. Сусідня Севта зростала швидше від Танжеру, й торгівля занепадала. Багато хто повиїжджав, і на пагорбі залишилося кілька дрібних крамничок. Кому охота лізти туди заради них?

Але Торговець Кришталем не мав вибору. Тридцять років свого життя він торгував кришталевими виробами, і вже було пізно щось міняти.

Цілий ранок він стежив за поодинокими перехожими на вулиці. Робив це роками і знав розклад кожного. Але за кілька хвилин до обіду біля вітрини спинився незнайомий юнак. Він був непогано вбраний, але Торговець Кришталем відразу побачив, що грошей у нього нема. Проте все-таки вирішив почекати й зачинити крамницю, коли той піде.

Картка на дверях сповіщала, що тут розмовляють різними мовами. Юнак побачив чоловіка за лядою.— Хочете, я протру вам вітрину? — запропонував хлопець.— Коли вона така брудна, ніхто нічого не купить.

Чоловік мовчки дивився на нього.

— А ви мене б за це нагодували.

Чоловік далі мовчав, і юнак відчув, що мусить сам прийняти рішення. У торбі мав кожушину, яка навряд чи йому знадобиться в пустелі. Діставши її, почав протирати нею скло. За півгодини вітрина вже сяяла, а за цей час до крамниці завітало двоє покупців, які дещо собі придбали.

Закінчивши працю, юнак нагадав про обід.

— Ходімо,— сказав Торговець Кришталем.

Він повісив на двері табличку, й вони подалися до крихітної харчевні неподалік. Коли сіли за єдиного там столика, Торговець розсміявся.

— Ти не мусив нічого чистити,— пояснив він.— Мене зобов'язує до цього Коран — нагодувати голодного.

— Чому ж тоді ви дозволили мені це зробити? — запитав хлопець.

— Бо вітрина справді була брудна. До того ж нам обом треба було очистити голови від поганих думок.

Пообідавши, Торговець звернувся до юнака:

— Я хочу, щоб ти попрацював у мене. Поки ти чистив скло, прийшло двоє покупців, а це — добрий знак.

«Люди багато говорять про знаки»,— подумав хлопець. «Тільки самі не знають, про що говорять. Як і я не знав, що роками говорив з вівцями мовою без слів».

— То хочеш працювати в мене? — наполягав Торговець.

— Я можу попрацювати решту дня й цілу ніч,— відповів юнак.— До ранку я почищу весь кришталь у крамничці. За це мені потрібні гроші на дорогу до Єгипту, бо завтра я маю там бути.

Торговець розреготався.

Читати далі розділ другий >

Категорія: Пауло Куельйо | Додав: Lilless (13.08.2014)
Переглядів: 2452 | Теги: читати онлайн Пауло Куельйо Алхімік, читати онлайн Алхімік, Пауло Куельйо Алхімік, Пауло Куельо Алхімік, Алхімік, читати онлайн Пауло Куельо Алхімік | Рейтинг: 2.2/5

       
Схожі публікацї
  
Всього коментарів: 0
Ім`я *:
Email *:
Код *:
Пошук
Профiль
Міні-чат